Незаконне працевлаштування. Яке покарання? — вирок Верховного Суду (I PKN 558/99)

Роботодавець працевлаштовує іноземця без дозволу та без письмового договору. Іноземець фактично працює — а потім вимагає винагороду. Роботодавець захищається аргументом: «якщо не було дозволу, договір недійсний, отже нічого не належить». Чи має рацію? Верховний Суд у вироку від 27 березня 2000 р. (реф. I PKN 558/99) вирішив це питання однозначно. Нижче: короткий виклад фактів, зазначені порушення, зміст вироку та які покарання за незаконне працевлаштування діють сьогодні.

1. Фактичні обставини

Справа стосувалася позову іноземця (у вироку: Henny L.) проти роботодавця (Janusz L.) про винагороду за роботу. 15 грудня 1994 р. сторони уклали договір, який суди визнали попереднім договором: позивач мав бути працевлаштований з 1 березня 1995 р. на посаді комерційного директора, а умовою працевлаштування було отримання згоди служби зайнятості. Договір передбачав також (у § 4) правила винагороди за роботу, виконану до підписання належного трудового договору — на підставі договору доручення, з поділом чистого прибутку по 50 %.

Роботодавець звернувся за дозволом на працевлаштування іноземця лише 27 лютого 1995 р. — за кілька днів до узгодженої дати. Заява мала формальні недоліки, тож дозвіл надійшов лише 20 квітня 1995 р. Попри це, з 1 березня 1995 р. — без потрібного дозволу та згоди — позивач фактично розпочав роботу комерційним директором і виконував її до 31 травня 1995 р. Цю обставину підтвердили свідки та підписані позивачем документи фірми.

2. Порушення — у чому полягав правовий спір

Ключове питання звучало: чи працевлаштування іноземця без потрібного дозволу (з боку роботодавця) та згоди служби зайнятості (з боку іноземця) спричиняє абсолютну недійсність трудового договору на підставі ст. 58 § 1 Цивільного кодексу (правочин, що суперечить закону, є недійсним), застосовуваної до трудових відносин через ст. 300 Кодексу праці?

Роботодавець (скаржник) обґрунтовував касацію ст. 50 тодішнього закону від 14 грудня 1994 р. про зайнятість і протидію безробіттю, доводячи, що якщо норма забороняла працевлаштування іноземця без дозволу, то договір, укладений з її порушенням, недійсний — а якщо трудового договору не було, то не застосовується трирічний строк давності зі ст. 291 Кодексу праці, і вимогу слід оцінювати інакше. Отже, суттю спору було те, чи «незаконне працевлаштування» тягне автоматичну недійсність договору, чи договір залишається дійсним, а незаконність породжує лише інші наслідки (наприклад, кримінальні та адміністративні).

3. Вирок Верховного Суду та його обґрунтування

Верховний Суд відхилив касацію роботодавця, прийнявши тезу: санкція недійсності (ст. 58 ЦК) не застосовується до трудового договору з іноземцем, укладеного без потрібного дозволу або згоди служби зайнятості. Договір дійсний, а оскільки робота фактично виконувалася — винагорода належить.

Суд обґрунтував цю позицію кількома аргументами:

• Ст. 58 ЦК застосовується до трудового права лише відповідно. Через ст. 300 Кодексу праці до неї звертаються лише у питаннях, не врегульованих трудовим правом, і без порушення принципів цього права. Слід прагнути усунення випадків абсолютної недійсності договору там, де правовідносини мають усі ознаки трудових відносин, а робота реально виконувалася.
• «Незаконне працевлаштування» ≠ недійсність договору. Працевлаштування іноземця без дозволу справді є випадком незаконного працевлаштування (ст. 2 ч. 1 п. 9 закону), але тим самим поняттям охоплюється також, наприклад, працевлаштування без укладення письмового трудового договору — а недотримання письмової форми зрештою не робить договір недійсним. За аналогією, відсутність дозволу сама собою договір не робить недійсним.
• Санкцією є штраф, а не недійсність. Працевлаштування іноземця без дозволу каралося штрафом (ст. 64 закону), а поряд із ним існували інші заходи (наприклад, позбавлення візи, видворення з країни). Цих санкцій достатньо для захисту ринку праці — без потреби припускати, що відсутність дозволу знищує договір.
• Заборона адресована роботодавцю, а не обом сторонам. Вимога зі ст. 50 ч. 1 закону була спрямована на роботодавця — саме він не може працевлаштувати іноземця без дозволу. Її не можна поширювати на обидві сторони й виводити з неї недійсність договору.
• Закон припускав існування трудових відносин попри відсутність дозволу. Зі ст. 50 ч. 7 випливало, що скасування дозволу зобов'язує роботодавця розірвати договір протягом 3 днів — отже договір не припиняється в силу закону, а триває аж до розірвання за правилами трудового права.

4. Яке покарання сьогодні? Оцінка ризику

Вирок ухвалено на тлі вже нечинного закону 1994 р., але його основна думка залишається актуальною: незаконне доручення роботи іноземцю карається насамперед покаранням (штрафом) з боку роботодавця, а не автоматичною недійсністю договору та позбавленням працівника винагороди за вже виконану роботу. Для роботодавця це означає подвійний ризик: публічно-правова санкція та обов'язок оплатити виконану роботу.

Правова ситуація, однак, змінилася. Із 1 червня 2025 р. діє закон від 20 березня 2025 р. про умови допустимості доручення роботи іноземцям на території РП, який замінив попередні норми закону про сприяння зайнятості. За даними Державної інспекції праці, новий закон посилив санкції: штраф за незаконне доручення роботи іноземцю тепер перебуває в межах від 3 000 до 50 000 злотих (раніше від 1 000 до 30 000 злотих), а його розмір визначається, зокрема, кількістю іноземців, яким незаконно доручено роботу.

Практичний висновок для обох сторін. Іноземець, який фактично виконував роботу, за загальним правилом зберігає вимогу про винагороду, навіть якщо роботодавець не оформив дозволу — відсутність формальностей не «скасовує» виконаної роботи. Роботодавець не уникне оплати, посилаючись на власну недбалість, а додатково наражається на штраф та інші санкції. Найбезпечніше виконати формальності перед допуском іноземця до роботи — послідовність «спочатку дозвіл/повноваження, потім робота» захищає обидві сторони.